Покоління вельвету вперше на Тростяні
Тростян... Класика лижної стихії, ця гора була пристанищем для усіх фанатів зимової грації вже давно, хоча й зараз опинилася в тіні інших сяйливих гірськолижних курортів. Саме з цією гіркою пов’язані незабутні спогади про лижні поїздки моїх батьків, саме з цієї гори починала свій гірськолижний шлях моя мама, а тато спускався тут не раз по трасі, призначеній для спортивних змагань. Моє знайомство з нею було цікавим, глибинним, натхненним. Для нас з чоловіком це був досвід першої серйозної вершини.
Гора умовно має три частини – захід, схід, північ, з яких дві останніх є дуже крутими і розраховані на професіоналів, а перша являє собою відносно пологу ділянку і закінчується так званою «великою долиною чайників». «На західній частині ми і будемо кататися» - сказала мама. Але для того, щоб потрапити на захід, потрібно піднятися або на одномісному крісельному підйомнику, або на бугелі на центральному схилі. Вибір був за останнім, та коли ми під’їхали до підніжжя гори і я вперше побачила зблизька центральний схил, мене охопив страх. Справжнісінький страх, елементарний і підлий, як усі вороги мрій і поривань вперед. Ні, ну я звісно бачила чорні траси на Буковелі, але цей схил…він же просто вертикальний! Інших думок не було. Гора видавалася не гірськолижною трасою, а білою скелею, по якій просто дивом піднімаються люди на бугелі і по якій лише поодинокі шаленці спускаються вниз. Може, дехто думає, що спуститися по такій трасі важко, а піднятися – зовсім ні. Мабуть, для професіоналів так воно і є. Підйом на бугелі по такому крутому схилу – неабияке випробування для ніг, випробування на рівновагу, адже бугель парний.
Опускаючи деталі, хочеться розповісти про красу на вершині, але…це ж перший досвід серйозної гори, ну як тут без деталей? У будній день людей було обмаль, пізніше я звернула увагу на те, що на центральний бугель найменша черга і що там переважно чоловіки. Це додавало азарту в тому плані, що ми з мамою як двоє справжніх гірськолижниць у цій компанії! Але ж треба витримати, не впасти. Поїхали досить швидко. Спочатку було нічого, а потім почалася крута ділянка гори, яка не закінчувалася аж до вершини. І це була, говорячи словами моїх студентів, «повна жесть». Слід лише сказати, що до шаленого навантаження на ноги додався момент справжнього «підвисання» у повітрі. Або бугелі такі, або ми маленькі на зріст, тільки був там такий невеликий горбочок, на якому палиця бугеля вистрибувала з-під попи аж до попереку, або ж нас просто відривало від землі. Це була справжня жорстока боротьба з бугелем, боротьба за виживання, адже падати на такій крутій горі з підйомника якось зовсім не хотілося. Саме тоді я відчула себе лузером, аматором, моя гірськолижна самооцінка впала нижче плінтуса. Я зрозуміла, що роблю щось глобально не так на цьому бугелі, і навіть загальновідоме правило «плечем до плеча» не спрацьовувало. Ноги зводило сильним болем, вони тремтіли, здавалося, вони зараз луснуть від напруги. Ось тут я і зрозуміла по-справжньому урок «гарна лижна екіпіровка», який недооцінила раніше. Мої старенькі черевики «Саломони» тато слушно назвав калошами, і тільки Тростян це довів по-справжньому. При всіх намаганнях тримати стійку, при максимальному завантаженні носків я бачила, що мої лижі «гуляють» на лижні під бугелем, а це дуже погано, бо це означало, що я не могла достатньо контролювати ноги. Та головне, що ми доїхали, що ми таки вистояли, що ми не впали! Ось вона – вершина, на якій у мене було відчуття, що ноги зараз розірвуться, або ж навпаки вони стануть металом.
Було важко, але…коли я побачила обрії, всі попередні жахіття розтанули. День був сонячний, легкі хмарини грайливо пропливали по небу, кидаючи тіні на засніжені вершини. Тут відкрилася така краса зими, що перехопило дихання. Безмежні краєвиди і тиша, свіже, морозне гірське повітря, ніби ковток істини…а потім був перехід на західний схил через ліс, я не знаю, чи знайду слова для опису чарівних, засніжених ялинок, чиє пухнасте гілля було схоже на білосніжні рукави наречених у пишних сукнях. Сніг діамантами блищав на сонці, але найбільшим дивом була його структура – від сильного морозу вночі він став «пластинами». Численні блискучі кришталики! Ну як можна не любити зиму, як?! Напевно, противники зими не бували у таких висотах, не бачили таких чудес! Однією з особливостей Тростяну є катання серед лісу, відчуття єдності з цими красивими засніженими деревами!
На Тростяні я зрозуміла, що таке гора, яка вимагає справжньої роботи. Просто раптом відкрилося, що ми - покоління, балуване гладенькими трасами, на яких добре попрацював ратрак, покоління «Буковельського вельвету», яке звикло кататися у своє задоволення. Так, ти розумієш, що над технікою слід працювати, але спокуса простого приємного спуску без зусиль завжди дуже сильна. На Тростяні вона не діє, тому що так тут можна кататися ну хіба що в долині чайників у підніжжя західного схилу. Я би сказала, що тут усі траси чорні, якщо орієнтуватися на критерії Буковелю, тож вибору немає – ти або катаєшся, або йдеш звідси. Тростян – це гора крутих перепадів висот, кострубатих трас, здертих в лід, це гора безкінечних пагорбів, які «нарили» колеги по хобі і на яких слід бути дуже обережними. Тростян – це гора, на якій падають професіонали, а чайники взагалі котяться вниз подеколи й без лиж. Це суворий велетень, чию амбіціозність я внутрішньо відчула одразу. Я звикла по життю іти з думкою, що гори священні. Знаєте, в цьому неодмінно щось є, про це писали і великі альпіністи. Жодна гора не потерпить неповаги до себе, гори не пробачають зухвалості.
Перегляд численних фільмів про лижників і сноубордистів наводить на думку, що, окрім сильної фізичної підготовки, завжди існує психологічний момент стосунків з горою. Відчайдушні екстримали кидають на омріяну вершину довгий і пронизливий погляд, намагаючись встановити діалог з нею, зазирнути у її глибини. Може, це приховане від усіх таємне питання, чи буде вона милостивою до них?.. Бо гора – окремий світ манливої і суворої краси. На Тростяні немає комфортних диванчиків «Доппельмаєр», вигладжених трас, так, на Тростяні немає що робити шукачам комфорту, і це одна з причин занепаду популярності цієї гори у наш час. Однак там є оте первинне, що тягне до себе у снігову країну всіх любителів зими. Кожна гора красива по-своєму. Чарівність Тростяну криється у його засніжених ялинах, у сплячих зимових буках, які розквітають по весні пташиним шаленством. А велич Тростяну – у його крутих схилах, які не для кожного, на яких літає вітер колишніх спортивних перемог. Після цієї гори втома шалена – просто з ніг валишся. І лише перед очима – центральний схил, а у вухах – пісня «Showmustgoon», яка луною звучала по радіо біля підніжжя і, здавалося, піднімалася разом з нами на бугелі аж до вершини. Напевно, саме цією експресією Фредді Мерк’юрі тільки й можна передати характер Тростяну…
Я вже казала, що на Тростяні відчувала свою гірськолижну неповноцінність і засмучувалася через це не раз, хоча я і катаюся на рівні «впевненого користувача». Тішила себе лиш думкою, що усе попереду, що я навчуся, зможу. З великою повагою і гордістю спостерігала за катанням мами! І була безмежно щаслива бачити, як легко вона літала на своїх лижах! Ну а ми з чоловіком поки ще в лижній школі, однак ми побували на Тростяні, і навіть випадково змушені були спускатися один раз із центрального схилу! Неуважно пропущений поворот на більш пологу трасу вивів нас на отой вертикальний «крутяк», що так лякав своєю монументальністю знизу. Нікуди було діватися, і хоча ми майже всю трасу проповзли на кантах, все ж таки душу гріє і переповнює гордістю думка, що ми спускалися (хоча й повзком) з траси, яку не обрали для олімпійських змагань міжнародні експерти через її надто крутий рельєф!
Звісно ж, перебування в горах – це завжди інший світ. Повернення після нього довге і болісне. Не можеш змиритися з метушнею буденної рівнини. Коли я вийшла на роботу, мала одну лише пару у перший робочий день. Я прочитала її настільки жахливо, що мої студенти, напевно, були дещо шоковані. Вони здивовано поглядали на мене, не знаючи, що перед моїми очима в лекційній аудиторії возвеличувався гордий, нескорений, вічно прекрасний Тростян. Не стала я їм пояснювати, що душа моя була там, на засніжених вершинах, там, де кришталеві морози створили дива, там, де бугель вчить суворо і жорстко, там, звідки завжди вертаються іншими, там, у прекрасному світі гірськолижного спорту і зимової казки…
Бабенко-Жирнова Марина Віталіївна, кандидат філологічних наук,
доцент кафедри соціально-гуманітарних дисциплін Київського кооперативного інституту бізнесу і права,
місто Київ.
|